Вер
06
2011

Мазепиному роду немає переводу…

Директор музею Тетяна Люта знайомить з новою експозицією

Нещодавно у Музеї Києво-Могилянської академії, в приміщенні церкви Святого Духа, відкрилася виставка «Іван Мазепа і Києво-Могилянська академія».

Як розповіла директор музею Тетяна Люта, приурочена вона до трьохсотліття битви під Полтавою, хоча такий задум виношували протягом майже двох десятків років.

Опальний гетьман усе життя дбав про добробут академії та її розвиток. Експонати зібрано з музейних і бібліотечних фондів та колекцій не лише України, а й Росії та Польщі. Посприяла цьому фундація «Родини Мазеп», заснована людьми, що носять це прізвище від народження.

Приміщення для виставки вибрали не випадково: храм зведено саме в часи Івана Мазепи на честь святих Бориса і Гліба, патронів царів Івана та Петра Олексійовичів, що були на спільному царюванні в часи розквіту Могилянки. Поруч із храмом гетьман збудував поварню, тобто монастирську кухню з хлібопекарнею, де нині розташувався музей академії. В одному із залів навіть залишився фундамент колишньої печі, а в нішах стін, розповідає пані Тетяна, ставили хлібну закваску для тіста. Попри холод, яким віяло від стародавніх стін та кованих дверей і загратованих вікон, у «поварні» запахло свіжими буханцями…

– На жаль, спільнота часто сприймає таку далеко не однозначну постать традиційно: хтось – як безстрашного патріота, що не побоявся втратити не лише неабиякі статки, славу та прихильність жорстокого царя Петра Першого, а й задля вищих інтересів підставив власну голову, хтось називає зрадником, котрий, мовляв, запродався чужинцям. Цією виставкою хотілося нагадати, що опальний гетьман був не лише політичним діячем, а й покровителем та меценатом багатьох храмів, навчальних закладів, зокрема й нашого. Опікувався Могилянською колегією як однією із провідних інституцій своєї політики, що включала і культурну, й політичну складову, чи не головним осередком свого духовного й фінансового капіталовкладення, – пояснює Тетяна Люта. – Програма розбудови закладу фактично заклала основу його відродження, відкрила перспективи для подальшого розвитку.

В експозиції зібрано свідчення особливого матеріального, духовного й естетичного піклування гетьмана, патронату над «кузнею» кадрів майбутньої гетьманської еліти, яку він бачив політично самостійною. Саме за його ініціативи академія врешті-решт дістала підтвердження академічного статусу і вийшла на рубежі Просвітництва з надзвичайно високим потенціалом. Власне, тему відносин гетьмана з Могилянкою практично ніколи спеціально не досліджували ні за часів імперії, ні в радянський період. І досі вона в історіографії залишається своєрідною «tabula rasa» через масове винищення джерел, послідовно вчинене ідеологами імперської системи, констатує пані Тетяна. І додає з оптимізмом: але ж, як відомо, рукописи не горять…

Іван Степанович видав Братському монастиреві та колегіуму тринадцять універсалів на підтвердження його володінь і статків. На превеликий жаль, є лише два оригінальні документи, що зберігаються нині у Санкт-Петербурзі. Всі інші матеріали представлено у копіаріях київських збірок і частково опубліковані у збірнику універсалів Івана Мазепи за редакцією І.Л. Бутича.

Першим універсалом – від 4 серпня 1691 року – гетьман обох сторін Дніпра на прохання тодішнього ректора Пахомія Підлузького підтверджує колишню даровизну Петра Могили на володіння Позняками, Карпилівкою з присілками Лутавою і Косачівкою, дворами на Подолі. Разом із тим цим документом було надано ще й фільварок у Івангороді, греблю на річці Острі, село Виповзов «для вспартя недостатков того монастиря». Тут наголошується також на непідлеглості козаків, «заслужених и всегда войска пильнуючих». (Завше, їдучи в Чернігів через Вишгород, минаю ці села. Та жодного разу й на думку не спадало, що колись вони належали знаменитому братству і що ними опікувався сам Петро Могила. Занепалі й безлюдні, вони немов загубилися серед придеснянських луків. Либонь, про їхню славну історію мало що відомо й нащадкам «войска пильнуючих» козаків, котрі нині живуть там. На жаль, не любимо й не цінуємо ми свою історію!)

Універсалом від 27 квітня 1692 року, на прохання вже іншого ректора Києво-Братського монастиря – Кирила Филимоновича – Іван Мазепа закріплює Братський хутір у Івангородській сотні, «респектуючи на тот монастир Братский всей Малоросии потребній, для того, что в нем цвечение всякому з Малороссийских детей хотячому учитися походит…». Ось так дбав гетьман про освіту малих українців. А село Більмачівку призначали «для военной помочи». Зі старих козаків знімали «повинність».

Одним із Універсалів Іван Мазепа підтверджував належність Іоасафу Кроковському маєтків у Мостищі, млина на річці Которі, земель на Сирці та київських шістнадцяти дворів. Передано й «Свершчовську» сіножать біля Кирилівських сіножатей. Універсал підтверджує грамоту митрополита Варлаама Ясинського про належність монастиреві Трисвятительської та Воздвиженської церков із грунтами: Соколиного Рогу, «ниви за валом, Крещатої долини за провалом Оринським», двох нив на Сирці, озер Три Тоні, Довгого, Вузького, Василівського, млина під Івангородом, а ще додавалися «…пляц з левадою у Кудлаенчихи», «…другий пляц на Песочном у Тараса куплений», ліс, гай, поля «пахарние и сеножати Мефодиевские, а особливо от Данила, прозиваемого Чернца поля сеножати, огороди и гайки с пасекою им проданой». Засвідчено тут і королівський привілей на водогін із київських гір, яким стікала вода в районі сучасного фонтану «Самсон».

Мазепині церкви

Для фінансування будівництва Братського монастиря, тобто Богоявленського собору, з допоміжними приміщеннями гетьман у 1693 році передав село Плисецьке, яким доти володіли домініканці.

Універсал від 2 травня 1705-го зобов’язував Стефана Яворського та Варлаама Ясинського здійснювати гетьманський нагляд за розмежуванням Которських грунтів на Куренівці між Братським монастирем та Межигірською обителлю.

Універсал Івана Мазепи 1707 року підтверджував універсал «славной памети антецесора нашого гетмана Войска Запорожскаго пана Петра Дорошенка … о привернене до первобытной посесіи помянутого местечка Стаек до обители своей святой Братской Киевской». Цей документ цікавий тим, що Стайки за часів розмежувань між Річчю Посполитою і Московською державою перебували за російськими кордонами, на території тодішньої Польщі. Спеціальні застереження щодо «первобитного» володіння монастиря, а також нагадування про правобережного гетьмана Дорошенка свідчать про прагнення Івана Мазепи об’єднати – хоча б у межах володінь Братського монастиря – українські землі на правому й лівому берегах Дніпра.

Гетьманські універсали, що «супроводжували» царські грамоти, не містять розпоряджень стосовно Стайок. А ось село Мостище, що також опинилося на території Речі Посполитої, у царській грамоті від 11 січня 1694 року названо «Мостищем над річкою Ірпенем».

В експозиції представлено й хрестоматійну царську грамоту від 1701 року, якою, на прохання «гетьмана обох сторін Дніпра Івана Степановича Мазепи», Могилянському колегіуму надавали статусу академії із підтвердженнями всіх володінь, а головне – з декларацією політичної «благонадійности» закладу.

– Серед численних шедеврів іконоґрафії часів Мазепи для нас найцікавіша виставлена тут низка ритин роботи провідних майстрів української графіки кінця XVII та початку XVIII століття, – розповідає Тетяна Люта. – Найяскравіші серед них зразки зі збірки Бібліотеки народової у Варшаві. Ці шедеври українського мистецтва періоду бароко відображають історію передусім Києво-Могилянської академії.

У сув’язі з документами, дотичними до теми гетьманської опіки над Могилянським колегіумом, створена у стінах цього закладу графіка відкриває ідеї політичної доктрини Івана Мазепи. Багатство сюжетів, алегоричних мотивів дають змогу відхилити завісу трьохсотрічного замовчування ролі опального гетьмана в становленні знаменитої Могилянки. Збережені в єдиних примірниках зразки графіки допомагають розкрити сторони взаємодій і розбіжностей між політичними системами і культурними пріоритетами українського та російського політикумів ще від часів Коломацьких статей, коли вибрали гетьманом Івана Мазепу.

Потрійне підпорядкування тріумвіратові за часів трьох претендентів на московський престол – Софії, Іоанна та Петра Олексійовичів – відобразилося в іконографічних пам’ятках відповідно до зміни влади у Білокам’яній. Так, торік було продемонстровано Мазепинську капелу Софійського собору, в якій проглядає контекст політичного завдання: глорифікація імені цариці Софії Олексіївни, констатує директор музею Києво-Могилянської академії.

– Відома теза на честь Івана Мазепи авторства Івана Мигури зображує уже залишки цього явища у вигляді семи стовпів Божої Премудрості із зображенням у центрі замість Богородиці двоголового орла. Нам здається, що це «залишки» тематики Софії, котра пішла в небуття разом зі стрілецькими бунтами, – продовжує пояснення пані Тетяна, яка понад сімнадцять років досліджувала архівні документи тієї епохи. – Доки зводили Богоявленський собор, Мазепа збудував церкву, де нині розташований наш музей як «допоміжний» храм Братського монастиря, й освятив на честь Бориса і Гліба. Патронімічна тематика простежується у багатьох представлених тут графічних творах. Візьмімо, скажімо, гравюру авторства, очевидно, Леонтія Тарасевича «Хрещення Ісуса Христа», а точніше – «Богоявлення». Вперше її опублікував Вальдемар Делюга. Зберігається раритет у Варшаві, в Бібліотеці народовій. На жаль, це лише частина тези, від якої відрізано текстовий блок. Тому над реконструкцією змісту зображення доведеться попрацювати шляхом порівняння з традиційним іконографічним сюжетом.

Так оптимістично завершує розповідь пані Тетяна. За її словами, виставку планують доповнювати новими експонатами, а в самому музеї влаштовувати зустрічі, лекції на згадану тематику. Працюватиме експозиція до осені, щонайменше.

Так хто ж він такий, знайомий незнайомець гетьман Мазепа? Державний діяч, політик, відомий дипломат і полководець. Щедрий меценат, котрий підтримував освітні заклади, бо хотів, щоб його народ був письменний. Споруджував і реставрував храми, бо прагнув для українців краси й високої моралі та духовності, а за іронією долі та велінням колишнього «друга» Петра I російські попи проголосили йому анафему й проклинали в тих храмах, у яких мали б возвеличувати, навіть за релігійними канонами – як будівничого. Високоосвічена людина, яка вільно володіла вісьмома мовами, навчалася в Європі, мала найкращу в Україні бібліотеку зі стародруками та інкунабулами й добре знала всесвітню літературу. Естет, неперевершений майстер епістолярного жанру, поет. Красномовець, чарівник із біополем високої напруги, в яке потрапляло оточення. Блискучий світський кавалер, людина залізної волі, романтик, музикант-аматор. Один із перших кавалерів ордена Андрія Первозванного… Хвалити Бога, все це ми тепер можемо сказати про гетьмана Мазепу, який прагнув здобути для своєї Батьківщини вільний шлях розвитку. То ж на часі повернути добру славу, стерти з пам’яті нинішнього покоління саме поняття «зрадник Мазепа». Є сподівання, що цьому сприятиме й нинішня виставка. А ще – фонд «Родина Мазеп», який об’єднав людей зі знаменитим прізвищем, котрі розшукують сліди свого відомого родича, дає підстави вірити: знайдеться ниточка, яка приведе до загубленого у віках клубочка з правдивою історією. Таких ентузіастів лише в Україні понад дві тисячі. Найбільше – на межі Волині, звідки була родом матуся гетьмана, й Галичини, на Львівщині й Рівненщині. Живуть Мазепи на Чернігівщині, Київщині… Є також у Росії, Аргентині, а нещодавно один відізвався навіть… із Перу.

Коментування вимкнено

Залишати вiдгуки заборонено.