Вер
06
2011

Могилянське барокко в інтер’єрі сучасності

Розмова з Тетяною ЛЮТОЮ, керівником Центру «Музей української звитяги» Національного університету «Києво-Могилянська академія».

23 травня 2008 року. – м. Київ, вул. Г. Сковороди, 8. – Національний університет Києво-Могилянська академія. – Приміщення колишньої монастирської поварні.

– Тетяно Юріївно, звідки така несподівана назва Вашого центру?

– Отака дивна назва… Але вона нами отримана завдяки В’ячеславу Степановичу Брюховецькому, бо вся наша музейна робота є в контексті діяльності Національного університету «Києво-Могилянська академія». Таким чином, ми не підпорядковані Міністерству культури, як більшість музеїв, а діємо під Міністерством освіти.

– Якась логіка у того, хто це придумував, мабуть, була. Однак всі називають вас простіше – музеєм Києво-Могилянської академії.

– Так, безперечно. Звитяга малася на увазі як певна характеристика української історії від Сагайдачного до Помаранчевої революції. Однак у контексті історії НаУКМА нас цікавлять, насамперед, чотири інституції: Київське братство, Києво-Могилянська академія і Київська Духовна академія. Плюс колишній Церковно-археологічний музей при Духовній академії – це була велика стара така музейна ніша, експонати якої поклали початок багатьом нинішнім музеям.

– А Ви могли б у найзагальніших рисах окреслити майбутню експозицію? Якісь тематичні блоки?

– У 2015-му році нам виповниться 400 літ…

– Вам – це Академії?

– Київському братству. Від 1615-го року, коли, як вважається, Галшка Гулевичівна подарувала братству свій двір.

– Ага. А оскільки інших претендентів на цю дату вже немає, то її й вважають початком Академії?

– Існують різні наукової версії щодо легітимності тієї дарчої і інших деталей, які, можливо, зараз менше нас цікавитимуть. Стосовно нашого 400-ліття ми маємо на меті відтворити 3-4 основні пункти історії тих чотирьох інституцій. Бодай у вигляді коротких нарисів. Також є не нами визначена, але дуже дотична до нас тема – Іван Мазепа. Це вже державна програма, зокрема, на осінь запланована тематична конференція і ми до того часу плануємо відкрити свою експозицію. Експозиція ж у нас може бути виключно віртуальною. Наша ідея полягає в наступному: не стільки збирати оригінали, скільки представляти певні тематичні покази.

Стара поварня Братського монастиря – нині експозиційне приміщення Центру «Музей української звитяги» НаУКМА

– Тобто, Ваш музей не замикатиметься лише на сюжетах могилянської історії, а виходитиме на широкі історичні сюжети? Загальноукраїнські, так би мовити.

– Розумієте, будь-яка подія з загальної історії України так чи інакше стосується історії Академії. Можна навести багато прикладів – хоча б той самий Мазепа. Приміщення, де ми зараз сидимо, він будував…

– Але правда й те, що в житті того самого Мазепи була маса сюжетів, не пов’язаних з Академією.

– Безперечно.

– Отже, Ваш підхід максимально широкий. Якщо я правильно зрозумів, це буде такий собі комплекс виставкових залів зі змінними віртуальними експозиціями.

– Ми маємо величезний матеріальний спадок, однак речі, оригінали, які зберігаються в інших музеях, нам ніхто не віддасть. Тому ми й не ставимо перед собою такого завдання, а робимо акцент саме на віртуальних показах. Тобто, йдеться не про матеріальні копії якихось там експонатів (хоча й це можливо також), а насамперед про комп’ютерно-мультимедійні екскурсії. Сюди зможе прийти відвідувач будь-якого рівня підготовленості і, грубо кажучи, подивитися кіно. Ми не є музеєм в загальноприйнятому розумінні цього слова. Ми є, насамперед, освітнім, просвітницьким закладом.

– Мене цікавить форма показу. Як Ви це все бачите?

– Не йдеться про предметну частину. Йдеться про те, як представити явище. Можна виставку присвятити, наприклад, Вашій сорочці. Та чому завгодно! Але ми обов’язково повинні вибудовувати свою логіку подачі.

– Тобто, це все виглядатиме таким собі безкінечним перформенсом?

– І до того ж постійно змінюваним.

– І все ж я продовжу задовільняти власну цікавість саме до матеріальної частини експозиції. Ви кажете, що автентики у вас зараз небагато. А чи плануєте, як музейна установа, створення таких фондів у майбутньому? Тобто, збирати оригінали будете? Не все ж тут лишиться віртуальним?

– Справа така – якщо мені принесуть і подарують оригінал пістоля Мазепи, то нема питань! Але якщо запросять за нього чотири мільйони, то, самі розумієте, це вже питання не мого рівня і не моїх можливостей. Все залежить від того, як справи йтимуть далі, як ми будемо фінансуватися і інших речей.

– Але набуття оригінальних експонатів було б бажаним для музею?

– Безперечно. От поряд стоїть такий об’єкт. Це подарунок від нинішнього Президента України (ще коли він не був Президентом) – портрет Петра Могили авторства Ігоря Копчика. Робота дуже цікава і своєрідна, виготовлена зі шкіри.

– Дійсно, оригінальна штука. Ну, добре, якщо з рухомими експонатами картина більш-менш зрозуміла, то серед нерухомих об’єктів на території Києво-Могилянської академії є споруди абсолютно непересічні. Це вже навіть не Старий Київ, а, я б сказав, Дуже Старий Київ. Найефектніше враження справляє щойно відреставрований храм Святого Духа, тому не втримаюся від запитання: а гроші на реставрацію звідки?

– Як не дивно, державні. Знаєте, перша, кому я проводила тут екскурсію, була Ханне Северинсен. Так сталося, що вона тут була на зустрічі і вже вночі – о 23-й – раптом сказала «От я хочу подивитися!» Я, на щастя, ще була на роботі, одразу прибігла і ми її водили, показували. Вона одразу спитала «А звідки гроші?» і також дуже здивувалася, почувши, що гроші державні. Їй це сподобалося: «Це добре, що задля своєї культури ви не лізете в кишеню Європи».

– А держава в особі кого саме?

– В особі держказначейства. От так прямо і безпосередньо. Однак перед тим була довга підготовча робота В’ячеслава Степановича Брюховецького аж до прямих переговорів з Президентом України. Переконували всіх, що ці об’єкти потребують особливого державного піклування.

– Як і багато киян, я добре пам’ятаю церкву Святого Духа в її радянському стані – перебудовану, занехаяну. Нині контраст просто разючий. Це справжній діамант цього історичного подвір’я, вона звідусіль притягує погляди. А датується яким часом?

– На цій території у першій половині 17-го століття стояла дерев’яна церква Зачаття Святої Анни. Вона згадується в різних джерелах, однак що саме це була за церква? Є документ, в якому Галшка Гулевичівна називається Анною, тож чи був цей храм ктиторським, названим на честь фундаторки – поки можемо лише здогадуватися.

До того ж була ще одна Анна Гулевичівна (чи то племінниця, чи якась далека родичка Галшки), яка у 1629-му році так само дарує двір для Академії. Тобто, можливо, храм присвячувався вже цій, другій Анні. На жаль, достеменно ми про це ще не знаємо.

Церква Святого Духа після реставрації. Середня баня з куполом – суто декоративна.

– А нині існуюча споруда якого часу?

– В тому вигляді, в якому ми її бачимо, це, безперечно, епоха Мазепи.

– Кінець 17-го.

– Кінець 17-го – початок 18-го століття. Але перед тим тут стояла ще одна церква – Борисоглібська. Очевидно, саме вона була першим кам’яним (точніше, цегляним) храмом на цій території і мазепинський етап став для неї лише завершувальним акордом. Борисоглібська церква була однонавною, базилікального типу. Нині, коли Ви підніметесь на другий поверх, то побачите, що храмова ікона опиняється буквально на рівні Ваших очей. Це річ абсолютно неможлива, адже таке зображення мало бути виключно на верхній частини апсиди. А коли первісний об’єм перебудували і переділили навпіл на два яруси, то й ікона мимоволі «спустилася» до рівня підлоги другого поверху.

– Цей поділ зумовлювався стандартним розмежуванням на теплу та холодну церкви?

– Мабуть, так. Поряд була ж і трапезна. Однак є ще один цікавий момент. Ми прийшли до висновку, що цей храм був побудований ще до того, як звели Богоявленський собор. І братії потрібно було десь молитися та й просто перебувати. От ми зараз знаходимось у сусідньому приміщенні старої поварні і поряд у кімнаті на підлозі лишився викладений цеглою такий чотирикутник. Це рештки старої монастирської печі.

– Я бачив, але так і не зрозумів, що то таке.

– Так, це стара піч. А у стінах лишилися ніші для діж з тістом.

– Іншими словами, ця церква була своєрідним центром монастирського життя ще під час першого, початково періоду існування обителі.

– Так, хоча функції цих споруд змінювалися кілька разів. Старі будівлі перебудовувалися, переплановувалися і пристосовувалися до поточних потреб.

– Однак зараз відреставрована церква Святого Духа виглядає просто потрясло. Мене вразили, скажімо, виступи торців дерев’яних балок на фасаді. Це декорація чи справді так збереглося?

– Це декорація однозначно. Але й це не найбільша тут декорація, бо найбільша – це центральна баня. Її немає в оригінальній конструкції, вона суто декоративна. Однак поставлена так вдало, що до Головного управління збереження культурної спадщини КМДА у мене немає жодних питань!

– Але ж її ніколи раніше там не було?

– Ніколи.

– Сучасна фантазія на історичні теми?

– Абсолютно. У нас були дві історичні бані – над престолом і над західним фасадом. Тепер маємо три.

– Очевидно, проектувальнику захотілося зробити репліку до козацьких тридільних храмів?

– Так. З заходу історично взагалі не було другого поверху – зараз він добудований і зовнішня ліпнина зі Всевидячим Оком на фасаді опинилася всередині.

– Але вона збереглася.

– Всередині такої собі імпровізованої вежі над старим бабинцем. Тепер у нас вийшов трибанний храм козацького типу. Особисто я дуже люблю автентику і не вітаю перебудов, однак коли побачила проект, він мені здався цілком раціональним.

– Для Києва це надзвичайно рідкісна архітектура. Більш-менш помітно у нас муровані пам’ятки присутні з другої половини 18-го століття (не рахуючи давньоруських). А тут друга половина 17-го!

– До того ж, це базиліка. Звернення до західних традицій. Аналогів у Києві просто немає. Навіть зараз, у поділеному навпіл перекриттям храмі, на другому поверсі реверберація 10 секунд. Це неймовірно! Жодна київська концертна зала такої реверберації не має.

Той самий зал з неймовірною реверберацією. В центрі – головна апсидна ікона старого храму, "приземлена" до рівня підлоги другого поверху.

– Будували фахівці своєї справи.

– Так, це були західні майстри. Європейської архітектурної традиції.

– А що у підземному ярусі? Збереглося щось цікаве?

– Там велика крипта на повну площу всієї церкви.

– Крипта – це ж поховальна споруда.

– Тут були поховання. Я вже прийшла пізніше, коли практично всі капітальні роботи були закінчені. Але я питала будівельників, чи були кістки. Були. Та, відверто кажучи, у нас тут де не копни, то на кістки потрапляєш.

– А у писемних джерелах є якісь відомості?

– За джерелами тут біля 400 осіб поховані.

– А безпосередньо у крипті?

– Не можу сказати. Цим треба детальніше займатися. Існує велика архівна спадщина, яку треба передивитися. Скажімо, у тому самому 19-му столітті Київська Духовна академія тут весь час щось реставрувала, ремонтувала, відновлювала. Можливо, якась інформація і знайдеться.

В історичному архіві зберігається 26 тисяч справ тільки Київської Духовної академії. Від Києво-Могилянської академії – 15 тисяч справ. Плюс від Київського Братського монастиря біля 400 документів (на щастя, цей останній фонд ми скопіювали повністю). Це все наші дослідницькі перспективи.

– А яке майбутнє навколишньої території? Адже історично весь квартал належав Братському монастирю і досі зберігає цілісний ансамбль монастирських споруд. На всіх цих будівлях висять охоронні дошки, які підтверджують статус історичних пам’яток. У центрі подвір’я стоїть унікальний сонячний годинник Брульйона. Але це все не ваше?

– А це все не наше. Наша лише низка споруд вздовж вулиці Сковороди, а решта досі належить лікарні. Лікарня навіть має тут свій морг. От навпроти церкви Святого Духа Ви бачите споруду колишньої монастирської просфірні – з числа тих, які з’явилися після пожежі 1811- року (з пізнішими перебудовами).

От саме в монастирській просфірні нещодавно Черновецький планував влаштувати «бомжатник». І ледь-ледь вдалося цю ідею спинити, бо інакше антисанітарія перекреслила б всі наші намагання.

– І незрозуміло, навіщо його взагалі влаштовувати в історичному ядрі міста?

– Ну от нинішній київській владі здалося це доречним.

– Але поки наступ відбили.

– Поки відбили. Та інші проблеми лишаються. Прямо навпроти нас двоповерховий корпус келій – він репнув навпіл і ледь тримається. А це ж також дуже стара споруда з чудовими склепінчастими підвалами. Якби, наприклад, вона перейшла нам, ми б з задоволенням розмістили там приватні колекції. Так, як у 4-му корпусі міститься колекція Омеляна Пріцака – одна з кращих, на мою думку, колекцій Києва. Там комплексно зберігається все – від меморіального кабінету до мистецьких експонатів, бібліотеки, архіву.

– Вас нескладно зрозуміти і, думаю, більшість киян проголосувала б саме за такий варіант. У серці старого міста набагато доречнішим є створення ще одного культурно-музейно-просвітницього центру. Плюс цей запущений внутрішній парк…

– Я б сама з задоволенням почистила, переробила той парк у барокових формах. Однак отут у нас поряд «Зеленбуд» арендує приміщення і забороняє жодне дерево вирізати. Натомість біля самого сонячного годинника стоїть тополя, яка давно переросла всі свої вікові межі і корінням підважує пам’ятку. Годинник вже майже падає. Я питала, чи можна дерево прибрати, але ні, не дозволяють.

– Годинник же цегляний, він може й розвалитися.

– Звичайно, може! Крім того, скажіть мені, що це за сонячний годинник у тіні?

Ліворуч – декоративні торці балок перекриття на західному фасаді церкви Святого Духа. Праворуч – головний вхід до храму тепер розміщений з півдня.

– Та й під західним фасадом церкви Святого Духа росте не цілком доречна в такому місті липа. На мій погляд, вона заважає бачити споруду у всій її красі.

– Ну, от вона стоїть. Поки її коріння не псує фундамент, вона й стоятиме. Та липи, знаєте, довго живуть. Коли їй виповниться років 200-300, вона стане небезпечною.

– Але ми цього не побачимо. До того ж, діючий храм з деревом на місці головного входу я бачу вперше.

– А річ у тім, що головний вхід у нас збоку, з півдня. Тому хай воно вже собі там росте. Звісно, ситуацію потрібно тримати під контролем, однак, коли та липа зацвітає, вона так пахне…

– Давайте згадаємо і Староакадемічний корпус. Фактично він виконує ті самі функції, що й Ваш центр. Чи існують плани об’єднати два центри в один?

– А ми об’єднані. У нас діє єдиний комплекс бібліотека-архів-музей: це все підпорядковане віце-президенту Академії з інформаційного забезпечення Тетяні Олександрівні Ярошенко. Ми всі пов’язані і структурно, і змістовно.

– Колись, пам'ятаю, тут все було розмежоване різними парканами і огорожами. Зараз від Контрактової площі вздовж Староакадемічного корпусу і аж до церкви Святого Духа можна пройти вільно, помилуватися чудовим архітектурним барокко. Такий маршрут справляє сильне враження. А коли б і внутрішній парк з рештою історичних монастирських споруд можна було долучити…

– Тут є свої проблеми. Ми не поспішаємо з цим, бо реально зважуємо власні можливості. От зараз В’ячеслав Степанович почав збирати гроші на ремонт Староакадемічного. Є багато версій, як цей корпус виглядав у давнину і як його варто реставрувати. Якщо відтворювати вигляд доби Мазепи, то потрібно знімати другий поверх і влаштовувати відкриту галерею.

– З колонами.

– Так, вона була дуже живописною, італійського типу. Але нині на її місці приміщення, обжиті протягом 200 років. Тож питання лишаються. Проекту поки немає. Ідей скільки завгодно. Скажімо, у Конгрегаційній залі величезний плафон на стелі пообіцяв розписати художник Якутович. Поки це все наші мрії.

Стеля Конгрегаційної зали Староакадемічного корпусу вже два роки затягнута захисною сіткою. Стан аварійний.

– І все ж тут чітко проглядається якась цілісна культурна перспектива. В часи, коли Старий Київ так варварськи нищиться, коли по-живому розриваються історичні архітектурні ансамблі, хтось ще думає про збереження і навіть відтворення оригінального комплексу споруд-пам’яток.

– Однак це все дуже повільний процес. Ось наш останній ремонт тривав три роки і досі не все зроблене. Лишаються проблеми з гідроізоляцією.

– А коли планується відкриття церкви Святого Духа?

– Освячення храму відбудеться 12-го червня. Храм належатиме Київському Патріархату, на церемонії буде присутній Патріарх Філарет. Треба зазначити, що церква буде не парафіяльною, а корпоративною, призначеною для задоволення духовних потреб громади Академії. Згодом, думаю, на двунадесяті свята і по вихідних храм буде доступний всім бажаючим.

– А музей?

– Церква займатиме лише один зал на першому поверсі споруди, а решта приміщень будуть цілком цивільного призначення. І перші акції почнуться вже найближчими днями. Першим заходом стануть урочисті роковини за нашим колегою, відомим філософом Віленом Сергійовичем Горським. Потім засідання конференції, присвяченої Омелянові Йосиповичу Пріцаку. І так далі.

Розмову вів Іван ДИВНИЙ

ДОВІДКИ (з матеріалів «Зводу пам’яток історії та культури м. Києва»)

Старий академічний корпус з Благовіщенською церквою. 1704, 1740 рр. Пам’ятка архітектури, історії, мистецтва.

На розі Контрактової пл. і вул. Г. Сковороди. Спочатку одноповерховий, з високим двосхилим із заломом дахом, з відкритою аркадою галереєю. У 1732-40 рр. за проектом арх. Й.-Г. Шеделя надбудовано другий поверх з конгрегаційною залою та одно банною Благовіщенською церквою у стилі бароко. Після пожежі 1811 р. відновлено у 1824 р. за проектом архітектора А. Меленського з наданням даху та церковній бані форм класицизму.

Двоповерховий, тинькований, прямокутний у плані. Нижній склепінчастий поверх з товстими стінами (1,3 м) складається з трьох частин, кожна з яких має по дві класних кімнати, розділених вузькими сіньми. Тут містилися класи нижніх та середніх ступенів навчання (інфими, фари, граматики, синтаксими, поетики, риторики). Верхній поверх призначався для вищих класів. Сполучення між аудиторіями здійснювалося через аркову галерею (тепер закладена), між поверхами – через сходи у торцях. У східному та західному торцях відповідно розташовано об’єми Благовіщенської конгрегаційної церкви та філософського класу (вікна на площу), у центрі – зала для диспутів та зборів (конгрегацій), театральних вистав та клас богослов’я.

Будинок має різні фасади. Нижній ярус – з рідко розставленими віконними прорізами, широкими лопатками. Верхній поверх розділено спареними пілястрами, оформлено бароковими ліпними орнаментами.

Благовіщенська церква має характерний для українського бароко верх, прикрашений ліпленням. У конгрегаційній церкві частково зберігся олійний розпис ХІХ ст.

Старий академічний корпус є найстарішим спеціально запроектованим будинком для навчального закладу в Східній Україні та Росії. З початку XVIII ст. тут містилася Київська академія, яка знаходилась у підпорядкуванні митрополита та синоду. Ректор академії був водночас настоятелем Братського або Михайлівського Золотоверхого монастирів.

Після реорганізації навчального закладу у 1819 р. і побудови нового навчального приміщення Київської духовної академії, функції старого корпусу змінились. Деякий час його помешкання використовувались як житло для викладачів (на першому поверсі). На другому поверсі розміщувався фізичний кабінет (до 1869 р.), бібліотека (з 1864 р.). З 1872 р. тут містився Церковно-археологічний музей академії, очолюваний визначним ученим, професором М. Петровим.

Після закриття академії у 1920 р. музей розформовано, бібліотеку спочатку передано університету, у 1925 р. – Академії наук. У 1920-30 рр. на першому поверсі містилися підприємства Київської профспілки металістів. З 1936 р. будинок належав бібліотеці Академії наук.

Під час Великої Вітчизняної війни корпус постраждав від розриву снаряда. У 1950 р., 1970, 1990-х рр. здійснено ремонтно-реставраційні роботи. У 1992 р. передано Національному університету «Києво-Могилянська академія».

У 1964 р. на фасаді будинку встановлено гранітні меморіальні дошки Г. Сковороді (ск. І. Кавалерідзе, арх. Р. Бикова); М. Ломоносову (ск. І. Зноба, арх. Т. Чебикіна); у 1992 р. – Галшці Гулевичівні (ск. В. Луцак); 1997 – Петру Могилі (скульптори В. Сівко, М. Білик).

(Автори довідки – О. Апанович, Н. Богдалова, Є. Горбенко, І. Дорофієнко)

Сонячний годинник. Кінець XVIII ст. Пам’ятка архітектури.

Посередині монастирського подвір’я.

Збудовано за проектом викладача математики француза Брульйона, імовірно як прилад з астрономії для слухачів академії. Ним же був створений годинник для фонтана «Самсон».

Пошкоджений під час другої світової війни, ремонтувався у 1951 та 1970 рр.

Належить до сонячних годинників вертикального типу. Складається з цегляного, прямокутного у плані п’єдесталу з колоною доричного ордера, яку увінчує купол із завершенням у вигляді шпиля з флюгером. Посередині колони – чотири вертикальні ме6талеві циферблати із спеціальним розграфленням, оцифруванням і вертикальними фігурними пластинками – гномами. На кожному циферблаті надпис: «Годинник східний», «Годинник західний», «Годинник південний», «Годинник північний». Дата «1823» на одному з них, очевидно, свідчить про час литва. Тінь, яка падає від пластинки на циферблат, показує сонячний час, який можна перевести і на сучасний декретний час.

Годинник є унікальною пам’яткою науки.

(Автор довідки – Є. Горбенко)

Поварня з келіями. XVII-XIX ст. Пам’ятка архітектури.

На червоній лінії забудови вул. Г. Сковороди.рховий, цегляний, тинькований будинок зі склепінчатим підвалом, прямокутний у плані. Перебудови призвели до втрати первісного вигляду фасадів, споруда набула класицистичного характеру.

Однопове

На початку ХХ ст. між поварнею та старим академічним корпусом добудовано двоповерховий комплекс академічної лікарні та канцелярії Ради академії, приміщення келій розібрано, на їх місці зведено двоповерховий корпус.

Проектом ремонтно-реставраційних робіт передбачено відновлення первісного вигляду однієї з найстаріших пам’яток комплексу.

До комплексу монастиря входять також трапезна з церквою Святого Духа XVII-XIX ст., братський корпус 1823 р., будинок ігумена 1781 р., лазня XIX ст., проскурня XIX ст., мури монастиря XIX ст.

(Автор довідки – Є. Горбенко)

Будинок ігумена Братського монастиря.

Дата: 23.05.2008
Місце: м. Київ

Коментування вимкнено

Залишати вiдгуки заборонено.