Гру
04
2016

Про соціальне служіння

Вівторок. Седмиця 27-ма після П’ятидесятниці

В.Резніков. ► Свт.Ф.Затворник

Аудіо(МП 3):

Проповіді на кожний день. В.Резніков. ► Свт.Ф.Затворник

Про соціальне служіння

Лк. 17:26 – 37  1 Тім.5:11 – 21

Господь заповідав піклуватися про нужденних, серед яких особливу категорію становили вдови. І церква з самого початку вважала своїм обов’язком підтримувати таких. Книга Діянь розповідає, як, ледь почулися нарікання, що християнами це робиться недостатньо ретельно, – Апостоли відразу обрали сімох мужів. Здавалося би, нескладна справа «піклуватися про столи» (Деян.6: 2), але Апостоли обрали людей «доброї слави, сповнених Святого Духа i мудрості» (Деян.6: 3). Тому що і тут все не просто.

Апостол Павло, наприклад, не радить брати на забезпечення церкви молодих вдів. Очевидно, жінка при цьому давала обітницю назавжди залишатися в чині вдівства. А всякий крок назад завжди – «наперекір Христові». І, крім того, жінки, які мають достаток і не мають турбот, «привчаються ходити по домах i бувають не тільки бездіяльними, але й балакучими, цікавими i говорять, чого не слід». Тому Апостол вважає, що краще, щоб молоді вдови «заміж виходили, народжували дітей, управляли домом i не давали противникові ніякого приводу до лихомовства».

Але і літніх вдів, які вже не думають про шлюб, Апостол радить приймати з великим розбором. «Вдовиця повинна бути обрана не менш як шiстдесятирiчна, яка була жінкою одного чоловіка; відома добрими ділами, якщо вона виховала дітей, приймала подорожніх, умивала ноги святим, допомагала знедоленим i була старанна до всякого доброго діла» (1 Тім.5: 9-10). Вона повинна була своїм життям заслужити любов і безбідну старість. А також – якщо у неї немає дорослих дітей і онуків, які могли б її утримувати.

А в сучасній церковно – суспільному житті ми іноді бачимо, як молоді, чисті серцем люди, охочі послужити Богові і ближньому, вивішують оголошення про свій намір. За цим оголошенням починають звертатися люди, самі різні, і частіше – невіруючі. І ось, молода людина починає доглядати за таким старим. Зрозуміло, абсолютно безкоштовно. Хоча часом і є чим заплатити; хоча часом є і діти, і онуки. Але старий зі всіма порвав, бо все життя любив тільки себе. Як остання надія, дана йому немічна старість, щоб хоч тут змирися, попросив би у рідних допомоги і прощення. А старанний християнин позбавляє його і цієї можливості. Сам же часто виявляється на положенні раба, яким командують; попускає вередливість, і в результаті – ні користі, ні радості.

Тому жити треба так, щоб у старості навколо тебе були люди: і дітей народжувати, а не вбивати їх в утробі, і виховувати по – християнські, і до послуху привчати з раннього віку, і з онуками не лінуватися сидіти, теж намагаючись виховати їх людьми. Ну а якщо не зміг заслужити любові у відповідь, то нарікати нема на кого: пожинає те, що посіяв. І треба бути готовим хоча б платити за допомогу, коли будеш її потребувати.

А старанному християнину краще б згадати, що Господь велів взяти саме «свій хрест» (Мф.16: 24). У кожного є свої люди похилого віку, свої хворі. Але тут – не цікаво: тут звичайний людський обов’язок, а не «християнський подвиг». Та й теж часом треба подолати ворожнечу, гордість, відчуженість. І поки ти доглядаєш за чужими, вони теж десь шукають допомоги, і до них теж, може бути, ходить такий же ревний християнин, залишивши своїх близьких похилого віку.

_______________

◄ День 320 ► Святитель Феофан Затворник

Думки на кожен день року за церковним читанням із Слова Божого•

«Хто почне зберігати душу свою, той погубить її; а хто погубить її, той оживить її» (Лк. 17: 33). Потрібно розуміти так: зберегти свою душу значить жаліти себе; а губити душу – не шкодувати себе. Треба тільки розуміти: на шляху заповідей Господніх або у праці для Господа. Тоді так станеться: хто працює Господу у виконанні Його заповідей, не шкодуючи себе, той спасається, а хто шкодує себе, той гине. Поблажливість до себе неодмінно приводить до порушення заповідей, і, отже, буде вирок: «…негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф.25: 30). Потрудіться спостерегти за собою хоч у продовженні одного дня і побачите, що саможаління (поблажливість, невимогливість до себе) кривить всі справи наші і відбиває охоту робити їх. Без праці та напруги нічого не зробиш; а спонукати себе шкода, – ось і зупинка. Є справи, які хочеш не хочеш, треба робити. Такі справи робляться не упускаючи, хоч і важкувато. Але тут саможаління перемагається саможалінням. Не станеш робити – не буде чого їсти. А так як справи заповідей не такого роду, то при саможалінні вони завжди відкладаються. І на лихі справи потурання теж робиться через саможаління. Шкода відмовити собі в тому, чого захотілося – бажання і виконуються; а воно або прямо грішно, або веде до гріха. Так, той, що шкодує себе завжди – що треба робити, того не робить. А що не повинно робити, в тому собі потакає – і виходить зле. Яке ж тут спасіння?

Коментування вимкнено

Залишати вiдгуки заборонено.