Вер
12
2018

Про Церкву і святість

Четвер. Седмиця 16-та після П’ятидесятниці

Проповіді на кожний день. В.Резніков.

Аудіо(МП 3):

Еф.1: 1-9; Мк.7: 24-30

Послання до Ефесян починається так: «Павло, з волі Божої апостол Ісуса Христа, святим і вірним у Христі Ісус»…

У наш час «святим» іменується той, хто вже досяг досконалості, переплив житейське море і явно прославлений Богом. На той час практично всі християни були ще на землі. Кордон же між святим і не святим, тобто, між тим, хто належить Богу і тим, що належить світові, була досить чіткою. Церква була гнаної, і входячи в число християн, людина робила серйозний і відповідальний вибір.

Отже, звертаючись до святих, до тих, хто всередині, Апостол продовжує: «Бог… у Христі… обрав нас… раніше створення світу, щоб ми були святі й непорочні перед Ним у любові». Людям, які обрали Бога, Апостол сповіщає, що вони, виявляється, вже самі обрані Богом, і навіть «раніше створення світу». Бажаючи виразити всеосяжну силу Божественної любові, Апостол навіть казав, що «Бо всіх Бог тримав у непокорі, щоб усіх помилувати» (Рим.11: 32). Тепер же він хоче показати, що ця любов не має межі і в часі.

Перші християни, люблячі Бога і відчували Його любов, були воістину сіллю. Але з часу святого Костянтина ця сіль розчинилася в океані християнської імперії. Цей період триває і нині. Ми теж називаємо себе християнами, але якось так вийшло, що назва «Церква» поступово перейшла на будівлю, куди ми збираємося для молитви. А досконала святість остаточно переселилася на небеса. І що ж тепер робити з нами, різнорідним натовпом, що заповнює храми, наприклад, в батьківські суботи?.. Одного разу у митрополита Московського Філарета запитали, чи можна мирянам бути у вівтарі. Митрополит відповів, що хоча канонами це заборонено, але сам він, відчуваючи свою негідність, не може вигнати з вівтаря нікого, хто – по праву або не по праву – сюди ввійшов. Тим більше неможливо влаштувати таку собі загально-церковну чистку, розділити всіх на «повних» і «неповних» членів Церкви, на «справжніх» і «не істинних» християн. Самому ж піти звідси значить – піти у розкол.

Але навіщо ж йти? Хто заважає тобі побачити Божу любов і відповісти на неї? Хто заважає стати досконалим, освіченим, святим? І хто заважає допомагати в цьому ближнім? Як важливо, набуваючи християнську освіту, набувати стільки ж християнського смирення! А якщо навчаючись, все більш протиставляємо «наше» знання «їхньому» невігластву, то наука ця не від Господа Бога. І дуже важливо, навчаючи людину «правильному» християнству, одночасно допомагати їй і пристосуватися до церковної реальності. Входити в церковну огорожу треба з любов’ю, з готовністю терпіти «немічних у вірі» (Рим.:13, 12—14; 14, 1—4), і всіма силами допомагати їм. Бо, якщо навіть «маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, — то я ніщо» (1Кор.13: 2).

Слава Богу, що ті, що іменуються християнами, віддали своє ім’я споруді храму (християни), все ж ходять туди для молитви. І ті, які відправили святість на небеса (канонізовані святі), все ж шанують її і поклоняються їй. Все, що посіяно, повинно вирости, і Господь заборонив Своїм ревним, але таким, що не мають досконалої мудрості Ангелам, до жнив виривати плевели, тому що так легко непомітно висмикнути разом з ними і пшеницю (Мф.13: 24-30).

Коментування вимкнено

Залишати вiдгуки заборонено.